(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Цапка
Чудовиська мешкають серед нас. Вони реальні так само, як і ми. Я знаю, що це так. Одне з них мене переслідує вже дуже багато років. Переслідує і намагається вбити. У цієї тварюки є ім'я - Цапка.
Вона схожа на людину. Це жінка. У неї сплутане темне волосся, сіра шкіра, ніби у трупа. Очі чорні, з великими мутними зіницями. У Цапки страшний оскал, або, можливо, у неї немає губ, а просто здерта плоть від носа до підборіддя. Я ніколи не міг розгледіти цього. Вона надто швидко рухається і не вилазить із тіні. Цапка не одягнена, а обмотана якимись брудними ганчірками. Я думаю, що це шматки одягу людей, яких вона вбила. А її пальці закінчуються гострими, як бритви, кігтями. Або, точніше сказати, що в неї гачкуваті кігті замість пальців. Мені не вдавалося розглянути. Цапка мешкає в темряві, іноді може здатися в сутінках і ніколи не виходить на світло. Вона боїться світла. Є місця, куди це чудовисько не може ходити, і тому я ще живий. Наприклад, вона не може потрапити в мою квартиру. Хоча під'їздом Цапка ходить вільно, якщо немає світла. Нещодавно у нас у будинку вимикалося світло на кілька годин, і вона залишила довгу глибоку подряпину на моїх дверях. Так вона нагадує мені про своє існування.
Про Цапку я дізнався ще дуже давно. Мені було років вісім, коли один безхатько розповів мені про неї. Знаю, це звучить дивно, але ви все зрозумієте, обіцяю. Спершу розповім, як я взагалі зв'язався з безхатьками. Я був дитиною, мій брат віз мене на санчатах додому. Це був темний, морозний вечір. Ми жили на околиці міста, де завжди були проблеми з освітленням у дворах. Ліхтарі висіли тільки над під'їздами. І я побачив людей. На них було багато брудного одягу, люди були так закутані, що не можна було побачити облич. Їх було троє чи четверо. У всіх були здоровенні мішки. Люди наблизилися до одного з під'їздів, здається, хотіли увійти, але раптом в однієї з машин на парковці спалахнули фари, і на весь двір бібікнув сигнал. З машини вийшов наш сусід і закричав людям: "Гей! Пішли звідси на х...р!". І хтось із тих дивних людей відповів: "Ми йдемо". Заходити в під'їзд вони передумали. Я запитав брата, хто ці люди, і він відповів: "Безхатьки". Люди, у яких немає дому, вони живуть у підвалах, покинутих будинках, каналізаційних люках. Люди, які риються в сміттєвих баках на смітниках.
З того дня безхатьки стали для мене найцікавішими людьми з усіх. Для дитини це не дивно. Вони здавалися мені якимось особливим казковим народом, на кшталт гномів. Живуть окремо від усіх, виглядають якось дивно. І я не помилявся: пізніше мені "пощастило" дізнатися, в яких різних світах живуть звичайні люди і бездомні. У безхатьків навіть є свої повір'я і легенди.
Хоча що вважати легендами? Все, що ми вважаємо вигадками, може виявитися правдою.
Я познайомився з безхатьками під час прогулянки. Вони сиділи на теплотрасі, де зазвичай бабусі підгодовували бродячих котів. Двоє - чоловік і жінка - сиділи на утеплених трубах. І ще якийсь дід спав поруч на облізлій шубі. Я не посоромився, підійшов, привітався і запитав: "Ви безхатьки?". Вони мене не вигнали і не почали грубити. Але, здається, я дуже не сподобався чоловікові. У нього була рідка борода, глибокі зморшки на щоках, ніби рубці. Він м’яв крихітний залишок від цигарки, і його пальці були руді, ніби в йоді. Це я запам'ятав. Найімовірніше, тій людині я здався бридким хлопчиськом. Занадто нахабно поводився, називав їх безхатьками, щоразу фукав і казав: "Як тут смердить!". Моя компанія була йому неприємна. Напевно, тому той безхатько розповів мені про Цапку. Адже розповісти про неї - все одно що затаврувати прокляттям.
"Цапка тебе схопить і розірве", - сказав він. Я запитав, хто така Цапка, а безхатько відповів: "Відьма. У неї гострі зуби і кігті. Вона тебе зловить і розірве". Жінка, яка сиділа поруч, почала говорити своєму другові, щоб він замовк, і гримнула йому кулаком по горбу. Але було пізно, я вже зацікавився. "Коли один будеш у темряві сидіти, вона до тебе прийде", - продовжував безхатько, йому хотілося мене налякати. Я питав, чому вона до мене прийде. Я не вірив, тому що в казках, які мені розповідали, злі відьми приходили тільки до тих дітей, які поводилися погано. Мені, як і всім, навіювали брехню, що треба поводитися правильно, і тоді з тобою нічого не трапиться. Я вважав себе невинним і тому не вірив безхатьку, але мені було цікаво дізнатися про Цапку більше. "Мене вона не зачепить", - впевнено сказав я. "Розірве вона тебе, ось побачиш", - наполягав безхатько. "Чому? Я їй нічого не зробив", - мені було прикро, і я мало не плакав.
"Вона до тебе прийде, бо ти про неї знаєш. Вона до всіх приходить, хто її знає. Ось дивись", - безхатько розкрив своє пальто і сорочку без ґудзиків, і я побачив роздерті груди. Це були глибокі рани, вкриті чорними кірками. Його шкіра була пошматована. До того дня я ніколи не бачив таких жахливих ран. "Ось як вона мене подряпала! Добре, що горла не зачепила", - сказав безхатько. Тепер я йому повірив і розплакався. Жінка знову вдарила бородатого по горбу і сказала йому прикритися.
"Не бійся ти! Цапка до тебе не прийде. Вона тільки бездомних ріже, а таких, як ти, не чіпає", - сказала мені жінка. Почувши, що мені ніщо не загрожує, я витер сльози. Жінка поскаржилася мені, що безхатьків усі ображають і Цапка теж хоче зжити їх зі світу. Про неї треба мовчати і нікому не говорити, особливо тим, хто живе на вулиці, інакше вона до них добереться. Кілька днів я був під враженням від тієї зустрічі і не міг мовчати. Я розповів мамі, сестрі та брату про те, що розмовляв із безхатьками. Удома мене за це сильно насварили, сказали, що безхатьки можуть заразити небезпечними хворобами, можуть пограбувати або навіть убити. Але мені й самому більше не хотілося з ними водитися.
Про Цапку я згадував, але не боявся. Думав, що оскільки я не безпритульний, значить у безпеці. Але якось одного разу у під'їзді я почув хрипкі звуки, схожі на кашель. "Кха-а-а-а! Кха-а-а-а-а!", - вони лунали з-під сходів на першому поверсі, куди ставили візки. Там завжди було темно. Ці звуки здалися мені не людськими і не тваринними. Іншого дня я знову почув "Кха-а-а-а! Кха-а-а-а!" у під'їзді. Мені стало страшно, і я сказав мамі, що боюся спускатися сходами. Коли мама пішла мене проводжати, то жодних звуків із темряви не було. Мама заглянула під сходи і сказала, що там нікого немає. Вона вирішила, що я це вигадав, щоб пропустити школу.
Але я не вигадував. Це зловісне дихання я чув тільки коли був у під'їзді один. І тепер я завжди спускався і піднімався сходами бігом, перестрибуючи через кілька сходинок. Я був переконаний: у моєму під'їзді оселилася Цапка.
Це не всі дитячі спогади, пов'язані з цією істотою. Було ще дещо гірше.
Дитиною я багато часу проводив на вулиці. Часто вештався де-небудь, вигадував собі ігри. Це була рання весна, я бив палицею тонкий лід на калюжах, у мене були наскрізь мокрі черевики, але мене це не турбувало.
До мене підійшов якийсь хлопчисько мого віку і поцікавився, що я роблю. Вигляд у нього був дуже неохайний. Куртка стара, на плечі була дірка і звідти стирчав синтепон. Шапка була на нього велика. Штани всі в бруді. Я подумав, що цей хлопчисько безпритульний. У дитинстві я вважав, що безпритульні - це діти безхатьків, а коли вони виростають, то теж стають безхатьками.
Я запитав у того хлопчика прямо: "Ти бездомний?". Він відповів, що ні, і навіть образився. Щоб загладити свою провину, я відшукав для нього палицю, і ми разом почали розколювати лід на калюжах.
Неохайний вигляд мого нового друга нагадав мені про ту зустріч із безхатьками, і я вирішив йому про них розповісти. І про Цапку теж розповів, про те, як вона безхатька всього роздерла, про звуки в під'їзді. Ще й прибрехав, що бачив цю відьму під сходами і не злякався, бо вона чіпає тільки бездомних. Тому хлопчиську моя історія сподобалася.
"А мені розповідали одну моторошну історію про чорченя", - хлопчик хотів сказати "чортеня". Він завжди вимовляв слова якось по-своєму. Ми з ним побачилися ще один раз. Просто випадково зустрілися на вулиці. Хлопчисько сказав мені: "Я Цавку бачив!". Я його виправив: "Не Цавка, а Цапка", а він однаково говорив "Цавка".
Я запитав, де він її бачив. Хлопчисько відповів, що на трибунах... У нашому місті є недобудований стадіон. Будівництво закинули в дев'яностих. Цегляні будівлі-трибуни залишилися. У них є кімнати й коридори, завалені будівельним і побутовим сміттям. Ці трибуни досі не знесли, вони стали притоном, як і будь-які інші закиди. Там повно битого скла і смердить оцтом.
Коли той хлопчисько сказав мені, що бачив Цапку, я не хотів іти дивитися, але він узяв мене на слабо. Ми спустилися до покинутого стадіону. Мій друг привів мене до темного дверного отвору і сказав: "Он там я її бачив. Вона страшна така... У неї щелепа, як у скелета: зуби стирчать. І кігті величезні, як ти казав. Вона на мене дивилася і сміялася".
Тепер я боявся дивитися в темряву. А хлопчисько потягнув мене за рукав, закликаючи увійти всередину. Я йому сказав, що й кроку туди не ступлю. Хлопчик почав мене дражнити, казати всілякі образливі речі і сказав, що піде один. Я попросив його не робити цього, а він відповів: "Цавка не може нам нічого зробити. Ми не безхатьки" і пішов усередину.
Я стояв і дивився, як він зникає в темряві. Я чув його кроки, а потім він вигукнув: "Ай!". Це був крик болю. Усього секунду, і більше не було чутно. Я почав кликати свого друга, але він не відповідав. Тільки звідкись із глибини долинали тихі "Кха-а-а-а! Кха-а-а-а-а!".
У нестямі від страху я побіг шукати допомогу. Поруч була річка, і там на березі кілька чоловіків і жінок смажили шашлики. Побачивши дорослих, я підбіг до них і розповів, що з моїм другом сталася біда. Я не став пояснювати, але дуже просив піти зі мною і взяти з собою ніж.
Чоловіки були розгублені, мені не довелося їх умовляти. Один із них дістав ліхтарик із машини.
Ми прийшли до трибун, і я показав двом чоловікам у темний прохід. Сказав, що мій друг увійшов туди, закричав і зник. Чоловіки увійшли туди й одразу ж повернулися, сказали, що там нікого немає. Я не повірив, тоді той, що був із ліхтариком, підвів мене до проходу і посвітив усередину. Там справді було порожньо. У цьому приміщенні мали розмістити туалети: цегляні перегородки були, але жодних інших виходів не було.
Чоловіки посміялися. Сказали, що мій друг наді мною пожартував. Крикнув і сховався в темряві, а коли я побіг кликати на допомогу, то він просто пішов додому. Але я знав: його потягла Цапка. Тільки не міг пояснити куди.
Це все, що я пам'ятаю про цю тварюку з дитинства. З того дня я більше ніколи не бачив мого приятеля. Але й зітхань під сходами у своєму під'їзді я теж більше не чув.
Йшли роки, я підростав і поступово перестав вірити в нечисту силу. Розвіялися дитячі страхи і почуття провини за зниклого хлопчика. Дуже довго я вважав, що приятель загинув через мене, а через роки мені стало здаватися логічнішим, що він і справді мене обдурив.
Забув я про Цапку і не згадував, поки весь цей кошмар не почався знову.
У двадцять п'ять років я з'їхав від сім'ї. Узяв іпотечний кредит, перебрався з околиці міста ближче до центру.
Невелика квартира мене цілком влаштувала. Мені довелося побачити наслідки двох невдалих шлюбів моєї сестри, тому заводити сім'ю я не поспішав. Вже краще завести кошеня. Мені справді було спокійно і добре. Але одного вечора я побачив ці очі під дверима сусідньої квартири...
Будинок новий. На моєму поверсі ще не всі квартири розпродані. Тому в нас завжди тихо. Праворуч від моїх дверей, наприкінці коридору, порожня квартира. Вхідні двері там стоять від забудовника, кволі такі, ніби з жесті. Їх і консервним ножем відчинити можна. А поріг під цими дверима прогнувся так, що утворилася велика щілина.
Я повертався додому, уже вставив ключ у замок і раптом почув скрегіт, ніби хтось шкрябав чимось гострим по металу. Машинально я подивився в кінець коридору і побачив, що в щілині під дверима щось рухається. Це були очі. Жіночі очі.
Я придивився і побачив бліду шкіру, жовтуваті білки очей, чорні зіниці. Хтось дивився на мене зі щілини під дверима. Я знав, що та квартира була без чистового оздоблення, навіть підлоги не залиті, ніхто туди заселитися не міг.
Уявляєте, як мені було страшно? Я вирішив, що якась божевільна пробралася в порожню квартиру, лягла біля порогу і витріщає в щілину свої божевільні очі. Мене підштовхував страх. Я квапливо відчинив двері і влетів у свою квартиру. Мені здалося, що перед тим, як зачинити двері, я почув: "Кха-а-а-а!". Але я намагався про це не думати.
Тепер, щоразу повертаючись додому, я дивився в кінець коридору. Нічого мені там більше не ввижалося, проте завжди було тривожно. Втомившись боятися невідомо чого, я як доросла людина вирішив розправитися зі своїми страхами. Якось раз я підійшов до дверей і смикнув за ручку. Хотів перевірити, чи міг хтось залізти в порожню квартиру. Двері були зачинені. Цього я і боявся.
Бажаючи зрозуміти, що сталося того вечора, я опустився на підлогу і заглянув у щілину. Раптом там якась лялькова голова або щось іще, що могло здатися мені живою людиною. Але я нічого не бачив, крім шматка бетонної плити замість підлоги.
Я вдивлявся в темряву, стоячи на колінах і притиснувши долоні до підлоги, і раптом згадав про ліхтарик у телефоні. Можна ж було посвітити в щілину. Але щойно я про це подумав, зі щілини різко вистромилися довгі гострі пазурі, вдарили мені по лівій руці і знову зникли в темряві. Я схопився і відсахнувся назад. Уся підлога була в моїй крові. Кисть була розсічена до кістки.
Не відчуваючи болю, я відчинив свої двері і вбіг у квартиру. Обмотавши поранену руку рушником, я зателефонував у швидку. Мені наклали сорок швів. Я не зміг виразно пояснити, як отримав такі рани. Сказав, що мене хтось порізав у моєму ж під'їзді. Наполягав на тому, щоб порожню квартиру перевірила поліція. Квартиру розкрили й обшукали. Усередині нічого не знайшли. Жодних слідів проникнення. Ще й змусили пояснювати, навіщо я наближався до чужих дверей. Рука моя з часом зажила. Тільки шрами залишилися і мізинець більше не згинається. Я хотів забути про той кепський випадок, але з того дня мене знову почав переслідувати шурхіт і дивні звуки, схожі на зітхання "Кха-ха-ха! Кха-ха-ха-ха!". Вони завжди долинали з темряви і сутінкових куточків.
Я знову згадав свої дитячі страхи. Згадав Цапку. Намагався уникати темряви і більше бувати на людях. Звісно, я не вірив, що все це відбувається насправді. Звалював усе на стреси й недосипання. Навіть почав приймати заспокійливе.
Тільки один випадок змусив мене перестати сумніватися, що мої тривоги не безпідставні. Був вечір. Я зібрався сходити до магазину за продуктами. Вийшов у під'їзд, а там не було світла. Спробував викликати ліфт, але кнопка не загорялася.
Ще не зовсім стемніло, але вийшовши через загальну лоджію на сходовий майданчик, я опинився майже в повній темряві. Цікаво, що того вечора я був напрочуд скептично налаштований, і мене це не лякало. Я дістав телефон, увімкнув ліхтарик... а в мене він трохи загальмований, і в ті дві секунди, перш ніж спалахнуло світло, просто перед моїм обличчям виникла вона.
Я побачив Цапку. Цю огидну тварюку. Її вирячені каламутні очі, скуйовджене волосся, зуби, що стирчать. Вона була зовсім поруч - за півметра від мене, і її пазуристі руки вже тяглися до мене. Присягаюся, вона б розірвала мене, але мене врятував ліхтарик. Світло вдарило їй в обличчя, і вона кулею рвонула в темряву.
Я чув, як це чудовисько завило, тікаючи униз сходами. Ліхтарик застав її зненацька. Уявіть собі: все це сталося раніше, ніж я встиг усвідомити те, що сталося. Цапка збиралася мене вбити. Боже!
Я втік назад додому і просидів до ранку, здригаючись від страху. Тієї ночі я багато чого встиг згадати і переосмислити. Головним для мене було питання: якщо Цапка і справді існує, тоді чому не забрала мене, коли я ще був дитиною? Адже вона могла потягти мене під сходи. Але вона залишила мене в спокої на багато років і повернулася тільки нещодавно. Чому?
Згадав я і свого друга, який зник у покинутих трибунах. Я перестав чути дихання Цапки після його зникнення. Що як вона забрала його замість мене? Раптом, розповівши тому хлопчикові про Цапку, я приніс його в жертву? Тварюка задовольнилася на час, але потім знову знайшла мене.
Тепер Цапка не бажала від мене відставати. Єдине місце, куди вона не могла дістатися, була моя квартира. Довгий час я спав при світлі, якщо мені взагалі вдавалося заснути. Але потім зрозумів, що до мене додому ця тварюка зайти не зможе. Якби могла, то зробила б це, я впевнений.
Зачинені двері для неї - не перешкода. Цапка може опинитися в будь-якому темному кутку. Одного разу я бачив її очі в прочиненому пожежному щитку. Там не могла вміститися істота людського зросту. Можливо, для Цапки - темрява однорідна, як океан, і вона плаває в ній, як риба, опиняючись то тут, то там. Але не в моєму домі. Я жодного разу не чув її в темній ванній або на кухні.
Коли я посвітив Цапці ліхтариком в обличчя, вона, схоже, сильно розлютилася і тепер переслідувала мене всюди. Біля мого будинку є кленовий сквер. Я живу на п'ятнадцятому поверсі, і мені добре видно його з вікна. Одного вечора, стоячи біля підвіконня, я побачив Цапку у сквері. Вона пересувалася дрібними стрибками в темних місцях, цураючись освітлених доріжок. А коли я дістав телефон, щоб зняти це на відео, вона ніби це відчула і різко побігла в темряву. Мені здавалося, що я в безпеці, поки перебуваю на світлі. І тоді ще дозволяв собі виходити на вулицю вечорами, а потім ця тварюка жбурнула в мене камінь... Я повертався з роботи освітленою алеєю і почув із кущів знайомі хрипкі звуки, що нагадували кашляючий сміх.
Я зупинився, показав у темряву середній палець і сказав уголос: "Нічого ти мені не зробиш!".
У відповідь пролунав злісний хрип, і наступної секунди з кущів вилетів камінь прямо мені в груди. Залишок шляху я пробіг, не пам'ятаючи себе від жаху. І ще пару тижнів у мене потім боліли ребра.
Ця тварюка має неймовірну силу і швидкість. Краще її не злити.
Через те, що зі мною сталося, я став самітником. Пощастило, що я не втратив роботу. Мені дозволили йти до темряви і брати справи додому.
Але мої друзі швидко помітили зміни в мені. Я навіть у кіно перестав ходити - так боявся темряви. І один мій близький друг порадив мені зустрітися з його знайомою дівчиною-психологом. Я відмовлявся, проте мене переконали, що краще почати спілкуватися з психологом, доки не довелося спостерігатися у психіатра. Та дівчина щойно закінчила університет. Їй чомусь самій було цікаво зі мною познайомитися. Напевно, завжди мріяла когось врятувати. Вона мені навіть здавалася злегка надокучливою, але ми подружилися.
Під час першої зустрічі ми прогулялися в обідній час. Дівчина-психолог сказала мені, що я створюю враження цілком здорової людини. І я зізнався їй, що страшенно боюся темряви. Вона намагалася дізнатися, з чим пов'язаний цей страх, але, як ви розумієте, я не міг розповісти їй усю правду. Треба сказати, що ця дівчина допомогла мені впоратися з тривогами, навчитися жити з цим. А я їй навіть не платив за допомогу, тільки пригощав обідами. Мені варто було припинити з нею спілкуватися і припинити спроби докопатися до істини. Вона була надмірно наполеглива і якось раз умовила мене випити разом вина. Ця дівчина любила бувати в мене в гостях.
Ми подивилися разом фільм, випили одну пляшку на двох. За вікном стемніло. Моя подруга попросила провести її додому. Я сказав, що викличу їй таксі, але вона відповіла, що на таксі не поїде, бо живе недалеко. Я зрозумів, що вона просто намагається виманити мене на вулицю і показати мені, що мої страхи тільки в мене в голові. Знала б ця дівчина про що говорить...
Ми довго сперечалися, але в підсумку домовилися, що я просто вийду в освітлений двір. Мені хотілося довести їй, що з головою в мене все гаразд. Ми вийшли на вулицю, сіли на лавку на дитячому майданчику. У мене у дворі кілька яскравих ліхтарів, але мені все одно було не по собі. Я говорив, що краще залишуся при своїх страхах, ніж робитиму те, що вона каже. А дівчина впевнено і зарозуміло відповідала мені, що я типова жертва: створив собі затишний світ і сиджу в ньому, дедалі більше віддаляючись від суспільства.
Можливо, вона використовувала свої психологічні прийоми, щоб спровокувати мене на відверту розмову. Я не витримав і сам не помітив, як почав розповідати їй про своє дитинство, про зустріч із безхатьками, про те, як мене налякали історією про Цапку, про зниклого хлопця. Я навіть розповів дівчині, що бачив Цапку у своєму під'їзді, не боячись, що вона подумає, ніби я зовсім збожеволів і в мене галюцинації.
Подруга вислухала мене і одразу ж почала пояснювати все своїми розумними словами. У неї на все були розумні слова. Вона сказала, що мої дитячі страхи сидять дуже глибоко і керують мною. Мій страх темряви настільки сильний, що мені ввижаються моторошні образи в темряві.
І я майже їй повірив. Але коли дівчина сказала, що я маю встати й увійти в темряву, мені не захотілося ризикувати. Тоді вона вирішила довести мені, що темрява сама по собі не небезпечна.
Дівчина схопилася з лавки і поманила мене за собою. Вона сп’яніла від вина. Я не піддався і залишився на місці. Але дівчину це не зупинило, вона перелізла через огорожу дитячого майданчика і побігла у сквер, у те місце, де не було ліхтарів.
Я запізно зрозумів, що наробив. Дівчина тепер знала про Цапку і теж була в небезпеці. Я закричав "Стій!", але було пізно. Вона вже зникла в темряві. Я підбіг до огорожі, проте мені не вистачило духу побігти за нею. Я просто стояв і чекав, що дівчина вийде з темряви із самовдоволеним виглядом і ще раз скаже, що всі страхи тільки в мене в голові.
Але я почув її крик. Це почули й інші люди у дворі. Кілька хлопців підбігли до мене і почали питати, що сталося. Я бачив не більше ніж вони, але знав: на мою подругу напала Цапка.
Я думав, що більше ніколи не побачу цю дівчину. Тільки цього разу Цапка не забрала свою жертву, а залишила розтерзане тіло.
Один із підлітків, посвітивши телефоном, пішов дивитися, що сталося в кленових заростях, а потім вилетів звідти, зігнувся, і його знудило на асфальт. Усе й справді було жахливо. Багато крові, розпоротий живіт, розкидані нутрощі... Цапка не пощадила дівчину.
Поліція допитувала мене і хлопців. Усі ми описали одне й те саме.
Поліцейські зробили висновок, що дівчину розірвали бродячі собаки. Я говорив їм, що це нісенітниця. А вони мені сказали, що зграя скажених собак здатна загризти людину за дві хвилини, і що собак треба відстрілювати, а не стерилізувати і відпускати, як зараз це роблять. І якщо навіть це були не собаки, то й не людина, а якийсь звір.
Але звідки диким звірам узятися в місті? Мої туманні натяки вони не слухали.
Після того, що сталося, Цапка залишила мене в спокої на кілька тижнів, а потім я знову почав чути її хрипи всюди. Я звинувачую себе за те, що трапилося з моєю подругою, і іноді шкодую, що Цапка не вбила мене замість неї.
А навіщо я вам усе це розповідаю? Думаєте, я хочу принести вас у жертву, щоб ця тварюка відчепилась від мене ще ненадовго? Ні. Все зовсім навпаки. Спочатку я вирішив, що проживу своє життя, ховаючись у своїй квартирі, і жодній живій душі більше не розповім про Цапку. Але потім я подумав ось про що: раптом якщо всі будуть про неї знати, тоді вона перестане нападати на людей?
Цапка ховається в тіні і вбиває тих, хто про неї знає. Можливо, вона найбільше боїться того, що чутки про неї поширяться. Вона не зможе дістатися до всіх. Раптом це її вразливе місце?
Тепер, коли ви знаєте про Цапку, розкажіть про неї всім своїм друзям і знайомим. Навіть якщо вони не повірять, попередьте їх. Остерігайтеся темряви і тримайте ліхтарик напоготові. Я вірю в те, що Цапка буде безсила, якщо всі знатимуть, що чудовиська існують.
Тільки тримайтеся на світлі й не залишайтеся самі. І не мовчіть. Нехай усі знають її ім'я.
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
